(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Утро. Прага, 1924 год.

(no subject)
iskrakovrov
ВДНХ украсили к Новому году

(no subject)
iskrakovrov
Пам'ятайте про тих, хто зараз, у цей час, стереже ваш мирний сон.

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Якщо ви зі мною і також цього хочете - зробіть ЛАЙК та РЕПОСТ із словами: "Хай буде МИР"
Слава Україні!

(no subject)
iskrakovrov
Майдан, ты был так прекрасен... С фонтанами и без рекламы.

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Киевский Метрополитен. Из архивов, с юмором и любовью

(no subject)
iskrakovrov
На этой неделе поехать в Донецкне получилось(
Просто не набрали на поездку, что везти(. Не с чем ехать, не чего везти получилось.
Потому переносим все на следующую неделю, и продолжаем сбор.

Позволю себе напомнить о помощи пленным, находящимся в Донецке у террористов, т.к. нужно это.
Потребности, как обычно:
1. Еда (консервы, Мивина и другое нескоропортящееся)
2. Сигареты.
3. Чай, кофе
4. Свитера (теплые вещи)
5. Противопростудные медикаменты (аспирины и т.п)
Как передать? Пишите в личку. В Киеве через меня, если вы не из Киева, тотоже пишите в личку дам адрес Новой Почты.
Если есть возможность финансовой помощи на бензин и текущие расходы (тоже важно, т.к. тупо без бензина и машина не едет), то:
РЕКВИЗИТЫ ДЛЯ ЖЕЛАЮЩИХ ПОМОЧЬ ИЗ РОССИИ
Яндекс деньги:
410011395563095
Карта VISA Промсвязьбанк
4268037113818778
Web Money
R355621847613
РЕКВИЗИТЫ ДЛЯ ЖЕЛАЮЩИХ ПОМОЧЬ ИЗ УКРАИНЫ
ПРИВАТ БАНК
4149 4978 4122 4894 (ИРИНА)
Web Money
U608000454021
PAYPAL iskrakovrov@yandex.ru
Спасибо за помощь!
И ПЕРЕПОСТ!

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Посмотрел видео, где Захарченко рассказывает про освобождение Рахмана.
Всего 2 вывода:
1. Охрененно, когда тебя террорист хвалит))) Достижение - супер! Чувствую себя ущербным. Чего я в жизни добился?))) Не то что херои - друзья террористов.
2. Раскачка через ситуацию с пленными все еще в полном разгаре. Так что эмоции убираем.
Вот.

(no subject)
iskrakovrov
Бійці 21 ЗБАТ ДУК ПС встановили на блокпосту в Чонгарі прапор повстанців-холодноярівців.

Колесо історії зробило новий оберт — і знову прапори борців за волю України майорять на вістрі нашої боротьби!

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Девушки — бойцы белорусского партизанского отряда с личным оружием... 1944 год.

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Дальнобойщики перекрыли МКАД. Десять грузовиков с военными выехали к блокированному ими району.

(no subject)
iskrakovrov
Тварини не менш за людей страждають від війні. Ось таке чудо знайшли у лісі. Тепер мешкає у наших військових

(no subject)
iskrakovrov
🍓Українки - найсмачніші дівчата у світі! Згоден, став LIKE!

(no subject)
iskrakovrov
Туреччина починає морську блокаду Криму

Причому блокувати будуть не просто з моря, а і з боку Керченської протоки, відокремлюючи від Росії. Це сьогодні стало ясно після заяви лідера блокади Ленура Іслямова:

«Стадій у нас декілька. Ми, як і оголошували: повна блокада Криму. Спочатку йде продовольча блокада (ми її зробили), далі йде блокада енергетична (ми теж її зробили), далі йде блокада морська », - заявив Л. Іслямов.

Він підкреслив, що кримські татари мають намір повернути Крим в любому випадку - за участю властей України, або без них.

Як шлях досягнення наміченої мети Л. Іслямов назвав повну ізоляцію Криму: «Далі буде морська блокада, у тому числі буде блокада ще й Керченської переправи».

Без участі влади України влаштувати морську блокаду значить влаштувати її за допомогою влади Туреччини. У Туреччині живуть 5000000 кримських татар, багато з яких готові повоювати з Россіюшкой ще за старе. Та й флот Туреччини в шість разів потужніший аніж російський...

Таким чином, пред'явлення Путіну ультіматура Анкари прозвучало. І перший крок уже зроблено: турецькі підводні човни оточили крейсер "Москва" у сирійського узбережжя. Всі цілі в Сирії під прицілом турецьких збройних сил.

У районі розташування ракетного крейсера «Москва», прикриває російську авіабазу в сирійській Латакії, знаходяться як мінімум два підводні човни ВМС Туреччини.

Про це повідомляє «Інтерфакс» з посиланням на турецькі ЗМІ. Відзначається, що в даний час на патрулюванні в східній частині Середземного моря знаходяться підводні човни «Долунай» і «Буракреіс». Підводний човен «Долунай» вийшла на патрулювання в регіон 11 листопада, «Буракреіс» - 7 листопада.

(no subject)
iskrakovrov
Никогда не думал, что дальнобойщики смогут разбудить во мне надежду на перемены в РФ. Теперь бы только снова не уснула бы...

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Блин. Кто для Порошенко пишет тексты? Одним махом всех волонтеров разозлить. Это же какой нужно иметь талант... Не... Талантище!

(no subject)
iskrakovrov
Мой товарищ, в смертельной агонии
Не зови понапрасну друзей.
Дай-ка лучше согрею ладони я
Над дымящейся кровью твоей.

Ты не плачь, не стони, ты не маленький,
Ты не ранен, ты просто убит.
Дай на память сниму с тебя валенки.
Нам еще наступать предстоит.

Эти стихи написал 19-летний лейтенант-танкист Иона Деген в декабре 1944 года. Их никогда не включат в школьные хрестоматии произведений о той великой войне. По очень простой причине – они правдивы, но это правда - другая, страшная и невероятно неудобная для тех, кто пишет на своих машинах: «1941-1945. Если надо – повторим».

Иона после 9 класса поехал вожатым в пионерлагерь на Украине в последние мирные июньские дни 41 года. Там его и застала война. В военкомате отказались призвать из-за малолетства. Тогда ему казалось, что через несколько недель война окончится в Берлине, а он так и не успеет на фронт. Вместе с группой таких же юношей (некоторые из них были его одноклассниками), сбежав из эвакуационного эшелона, они смогли добраться до фронта и оказались в расположении 130 стрелковой дивизии. Ребята добились, чтобы их зачислили в один взвод.

Так в июле 41 года Иона оказался на войне.

Девятый класс окончен лишь вчера.
Окончу ли когда-нибудь десятый?
Каникулы - счастливая пора.
И вдруг - траншея, карабин, гранаты,

И над рекой до тла сгоревший дом,
Сосед по парте навсегда потерян.
Я путаюсь беспомощно во всем,
Что невозможно школьной меркой мерить.

Июль 1941

Через месяц от их взвода (31 человек) останется всего двое. А дальше – окружение, скитание по лесам, ранение, госпиталь. Вышел из госпиталя лишь в январе 42 года. И снова требует отправить его на фронт, но ему еще полтора года до 18 – призывного возраста.

Иону отправили в тыл на юг, на Кавказ, где он выучился работать на тракторе в совхозе. Но война сама пришла туда летом 42 года, и Дегена взяли добровольцем в 17 лет, он снова на фронте, на этот раз в разведвзводе. В октябре – ранение и опять тяжелое. Пуля вошла в плечо, прошла через грудь, живот и вышла через бедро. Разведчики вытаскивали его в бессознательном состоянии из-за линии фронта.

31 декабря 1942 года его выписали из госпиталя и как бывшего тракториста отправили на учебу в танковое училище. В начале 44 года он с отличием заканчивает училище и весной младший лейтенант Иона Деген на новеньком Т-34 снова оказался на фронте.

Так начались его 8 месяцев танковой эпопеи. И это не просто слова. Восемь месяцев на фронте, десятки боев, танковые дуэли - все это во много раз превышает то, что отмерила судьба многим тысячам других танкистов, погибшим на той войне. Для лейтенанта Дегена, командира танковой роты все закончится в январе 1945 года в восточной Пруссии.

Как он воевал? На совесть. Хотя Т-34 был одним из лучших танков второй мировой войны, но к 44 году все же устарел. И горели эти танки часто, но Ионе до поры до времени везло, его даже прозвали счастливчиком.

На фронте не сойдешь с ума едва ли,
Не научившись сразу забывать.
Мы из подбитых танков выгребали
Всё, что в могилу можно закопать.

Комбриг уперся подбородком в китель.
Я прятал слезы. Хватит. Перестань.
А вечером учил меня водитель
Как правильно танцуют падэспань.

Лето 1944

Случайный рейд по вражеским тылам.
Всего лишь взвод решил судьбу сраженья.
Но ордена достанутся не нам.
Спасибо, хоть не меньше, чем забвенье.

За наш случайный сумасшедший бой
Признают гениальным полководца.
Но главное — мы выжили с тобой.
А правда — что? Ведь так оно ведется.

Сентябрь 1944

Когда гибнут один за другим твои товарищи, появляется другое отношение к жизни и к смерти. И в декабре 1944 года он напишет то самое знаменитое стихотворение в своей жизни, которое назовут одним из лучших стихотворений о войне:

..ты не плачь, не стони, ты не маленький,
ты не ранен, ты просто убит.
дай на память сниму с тебя валенки.
нам еще наступать предстоит.

Он не знал, что судьба отмерила совсем немного. Всего лишь месяц. А через много лет на гранитном памятнике на братской могиле высекут его имя. В списке лучших советских танкистов-асов под номером пятьдесят вы прочтете – Иона Лазаревич Деген. гвардии лейтенант, 16 побед (в том числе 1 «Тигр», 8 «Пантер»), дважды представлен к званию Героя Советского Союза, награжден орденом Красного Знамени.

21 января 1945 года его Т-34 был подбит, а экипаж, успевший выскочить из горящего танка, немцы расстреляли и закидали гранатами.

Он был еще жив, когда его доставили в госпиталь. Семь пулевых, четыре осколочных ранения, перебитые ноги, открытый перелом челюсти. Начался сепсис и в то время это был смертный приговор. Спас его главврач, потребовавший поставить ему страшно дефицитный пенициллин внутривенно. Казалось, это была бесполезная трата драгоценного лекарства, но у Бога были на него другие планы - Иона выжил!

Потом была реабилитация, пожизненная инвалидность – и это все в 19 то лет…

А затем долгая и очень непростая жизнь в которой наш герой-танкист смог достичь новых невероятных высот. Еще в госпитале он решил стать врачом. В 1951 году закончил с отличием мединститут. Стал оперирующим врачом-ортопедом. В 1959 первым в мире он проведет реплантацию верхней конечности (пришил оторванную руку трактористу).

Будет у него и кандидатская, и докторская, длинный путь к признанию. Уж очень неудобным был этот маленький бесстрашный хромой еврей, никогда не стесняющийся говорить правду, всегда готовый дать в морду зарвавшемуся хаму, невзирая на чины и должности.

В 1977 Иона Лазаревич уедет в Израиль. И там он будет востребован как врач, получит почет и уважение, но никогда не отречется от своей Родины.

Жив он и по сей день. В 2015 году ему исполнилось 90 лет, но характер его ничуть не изменился.

В 2012 году в ему как и остальным ветераном в российском посольстве военный атташе под звуки торжественной музыки вручил очередные юбилейные награды. После окончания церемонии наш ершистый герой прочитал вот эти свои стихи.

Привычно патокой пролиты речи.
Во рту оскомина от слов елейных.
По-царски нам на сгорбленные плечи
Добавлен груз медалей юбилейных.

Торжественно, так приторно-слащаво,
Аж по щекам из глаз струится влага.
И думаешь, зачем им наша слава?
На кой... им наша бывшая отвага?

Безмолвно время мудро и устало
С трудом рубцует раны, но не беды.
На пиджаке в коллекции металла
Ещё одна медаль ко Дню Победы.

А было время, радовался грузу
И боль потерь превозмогая горько,
Кричал «Служу Советскому Союзу!»,
Когда винтили орден к гимнастёрке.

Сейчас всё гладко, как поверхность хляби.
Равны в пределах нынешней морали
И те, кто б**довали в дальнем штабе,
И те, кто в танках заживо сгорали.

Время героев или время подлецов – мы сами всегда выбираем как жить.

Есть люди, которые творят историю. И это вовсе не политики, а вот такие вот люди как Иона Лазаревич Деген.

А много ли мы знаем о них?

Автор LKamrad

(no subject)
iskrakovrov
Покровська слобода (м.Енгельс в сучасній Саратовській обл РФ) була заснована у 1747 роцi українцями-чумаками. Там це пам'ятають

(no subject)
iskrakovrov
Тарпан - дикий кінь, що колись населяв Україньскі степи. У 1918 в маєтку поблизу Миргорода помер останній (степовий) тарпан

(no subject)
iskrakovrov
А извиниться - это проявление силы. Внушает уважение.
Принято.
А спичрайтера - меняйте)

(no subject)
iskrakovrov

(no subject)
iskrakovrov
Розстріляний з"їзд кобзарів

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до визначення нових ідеологічних приорітетів.

Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд...

Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.
РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ
Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог...

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.
Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!»,

«Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького...
Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність...

Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.
Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх ... розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на
1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича.

«У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого

Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Свідчення Шостаковича і Конквеста надзвичайно цінні, але, на жаль, ні перший, ні другий не подають джерел інформації. У складі комісії з проведення з’їзду кобзарів 1927 р. був, разом з Д. Ревуцьким, Д. Усенком, І. Копаном, П. Вишницьким, і Михайло Полотай – «український радянський дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів» (Шевченківський словник. К., 1977). Восени 1989 р. я зустрічався з Михайлом Панасовичем. І хоч йому тоді виповнилося дев’яносто, був він, як кажуть, «при здравії», мав чіпкий розум і блискучу пам’ять. Та коли я попросив розповісти про розстріляний з’їзд, Полотай замахав руками, сказав, що все то вигадки буржуазної пропаганди, з’їзду в середині тридцятих не було, а кобзарів розстрілював не НКВС, а «куркулі» та «українські буржуазні націоналісти»…

Прохав я розповісти про розстріляний з’їзд і Андрія Бобиря. Він також відповів мені, що все то байки. Перша республіканська нарада кобзарів і лірників відбулася в Києві у 1939 році. Та й інші кобзарі старшого покоління (Євген Адамцевич, Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Георгій Ткаченко), з якими впродовж сімдесятих років я не лише часто зустрічався, а й гастролював, боялися цієї теми, як вогню.

І лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих трагічних подій. Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Чемерський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:
Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули... Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.
Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».

Поет Микола Самійленко, багатолітній політв’язень беріївського ешелону, 1946 р. в Краслазі, на лісоповалі Шубному зустрічався з поводирем кобзаря Гордія Ракизи Олексою Божком. Батьки Олекси померли голодною смертю в 1921 році, а Олексу врятувала від такої ж смерті хрещена мати. Згодом, коли зіп’явся на ще пухлі від хронічного недоїдання ноги, напросився до кобзаря Ракизи в поводирі-міхоноші. 1930-го (чи то Божкові, чи то Самійленку зраджує пам’ять, бо з’їзд відбувався поміж 1932-1934 роками) їх «запросили» через дільничного міліціонера та оперуповноваженого НКВС на кобзарський з’їзд до Харкова. У дорозі на Харків Олекса занедужав, і Ракиза вирішив залишити його в містечку Валки у знайомих, а сам пристав до кобзаря Башлика, щоб разом з ним та його поводирем йти назустріч своїй загибелі.

Десять днів Олексу лікувала господиня (він запам’ятав лише її ім’я — Христя) їжачим лоєм, а на одинадцятий, сівши в Ков’ягах на товарняк, Олекса поїхав до Харкова шукати Ракизу. У Харкові хлопець обійшов усі базари, питав у жебраків та перекупок, чи не знають вони, куди подівалися всі кобзарі. Проте жебраки й перекупки від одного лиш слова «кобзар» пускалися навтьоки. Пізно ввечері знесилений Олекса подибав до залізничного вокзалу на ніч. Інтелігентного вигляду жінка, яка дрімала навсидячки поряд із ним і якій він розповів про свою біду, вранці відвела його до місцевого театру, познайомила з українським поетом Олексою Влизьком. Той повів свого тезку до якоїсь баби Ївги, яка мешкала в чепурній хатинці на березі Лопані, наказав нікуди з хати не виходити і чекати Ракизу. На якийсь там день рано-вранці перелякана всмерть баба Ївга розбудила свого постояльця: «Сину, — прошепотіла схвильовано, — втікай світ за очі. Вивезли кобзарів разом з поводирями з театру «чорними воронами» на Холодну Гору. Одні кажуть, що їх перестріляли в тюремних підвалах, інші кажуть, що вивезли поїздом за Харків і повкидали до ями, а довкола ями сторожу озброєну поставили.
І вигибіли кобзарі та поводирі їхні в тій ямі усі до одного з холоду та голоду. Втікай, сину, городами і нікому не розповідай про те, ще ти оце чув...».
Перехрестила, в торбину, добра душа, паляницю вклала, дрібку солі, кількоро варених картоплин.
Пішов Олекса городами та полями на Валки. Біля Ков’яг запримітив колону – не військову, бо з жінками й дітьми. Зрозумів: розкуркулених енкаведисти женуть на станцію… Опівночі постукав у вікно до тітки Христі й дядька Данила, коли бачить, а воно навхрест свіжоструганими дошками забите. Тьохнуло серце – і її розкуркулили! Переночував у пограбованій повітці (навіть двері песиголовці зняли!) й подався вранці на Запоріжжя до рідної тітки, молив Бога, щоб не дала пропасти.

Не вигнала тітка свого небожа, останньою картоплиною ділилася. Допомагала йому, як могла, школу закінчити, а потім учительський технікум. Працював учителем у глухому степовому селі. Аж поки за доброю чаркою не розповів товаришу, теж освітянину, трагічну історію розстріляного кобзарського з’їзду. Увечері розповів, а вранці прямо з ліжка, ще напівсонного, забрали й присудили за розголошення державної таємниці десять років каторги, а як відсидів, набавили ще десять...

Крім Самійленка, у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом... 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!

То була свого роду прелюдія до страхітливого голоду, що саме наростав... У подальші передвоєнні роки ніхто вже не бачив на Україні жодного кобзаря

(no subject)
iskrakovrov

?

Log in